Вірш про досконалість

Поширте інформацію:

Ліна Костенко


Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги?

…Він був старий. Старий він був. Помер. Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт. Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях — усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема. Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма. Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки…

Прокинувся. Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев’яносто.

Життя стужив і друзів пережив, і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози… і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік — лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, — усі митці, художники й поети.

Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.