Ліна Костенко
Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер. Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт. Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях — усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема. Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма. Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив, і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози… і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік — лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, — усі митці, художники й поети.
Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті.